24 лютого 2022 року Росія розпочинає військовий наступ на Україну, намагаючись її захопити.
Тисячі українців залишають свою країну в пошуках притулку. Франція — одна з країн, що їх приймають.
У липні 2022 року я залишаю Париж і переїжджаю до Ніцци. У цей самий час українська родина, що тікає від війни, оселяється у квартирі навпроти на нашому сходовому майданчику — мої нові сусіди. Ця зустріч глибоко мене зворушує, безпосередньо зіштовхуючи з реальністю людей, змушених залишити свою країну, близьких, коріння, своє повсякденне життя.
«Nowhere Is Everywhere» показує біженців — чоловіків, жінок, дітей, — які здебільшого втратили все, залишили все позаду; дехто з них, можливо, вже ніколи не побачить своєї батьківщини.
Вирвані зі свого світу, у вигнанні, вони мусять заново будувати своє життя в місці, якого не знають і якого часто навіть не обирали, знову вчитися, знаходити нові орієнтири. Мова, робота, адміністративні питання: стільки викликів, стільки нових джерел тривоги та ізоляції.
Психологічні страждання, спричинені цим вимушеним вигнанням, можуть набувати різних форм. Туга за батьківщиною — звісно, перше, що спадає на думку: необхідність так поспішно покинути свою країну не минає безслідно ні для кого. До цього додаються ностальгія, страх, безсилля, гнів і смуток.
Потім є це відчуття самотності, ізоляції. Самотність через розлуку з родиною, з друзями, яких більше не бачиш, яких утратив або про яких майже чи зовсім не маєш новин. Ізоляція від свого минулого, свого колишнього життя. Самотність перед новою повсякденністю, відчуття, що твоє місце — ні тут, ні деінде. Ця самотність, що живе в тобі, що роз’їдає тебе, мов рак.
Моя робота не прагне документувати нові умови життя цих людей. Її мета — висвітлити самотність та ізоляцію, що живуть у них і для декого з часом стають дедалі сильнішими.
Тому я показую їх самих, поза контекстом, сам на сам із собою, перед величезністю того, що їм належить зробити. Бо навіть коли нас оточують інші, ми залишаємося наодинці зі своїми внутрішніми травмами та цим викоріненням.
Ніби телепортовані в новий світ, який вони відкривають для себе, наодинці перед викликами, що тепер стали їхніми і з якими вони мусять стикатися щодня, перед своїм минулим, водночас дехто з них змушений жити з відчуттям, що покинув свою батьківщину, близьких, друзів — наче дезертир або, ще гірше, ворог.
Знімки, постановочні, радше ілюструють, ніж свідчать; фотографія мислиться як гіпербола реальності, яку часто не помічають.
Зображення — можливо, щоб трохи більше прийняти себе, щоб передати власними засобами те, що відчуваєш і чого не можеш висловити словами, які твої співрозмовники часто не розуміють.
Одне зображення — щоб розповісти.
Між стійкістю і стражданням ці фотографії також змушують нас замислитися над нашим поглядом на біженців, на людей, про яких ми нічого не знаємо і яких доля та історія змусили покинути батьківщину; на людей, від яких ми так часто відводимо погляд, не намагаючись пізнати чи зрозуміти.
Березень 2024 року: після року роботи з біженцями мені дедалі ясніше, що моїм роздумам, моїй роботі бракує одного елемента. Спілкування з цими біженцями природно спонукає мене замислитися про їхніх близьких, про тих, хто залишився.
Що означає бачити, як хтось із рідних їде за кордон і починає все з нуля в середовищі, незнайомому як для цієї людини, так і для тих, хто залишився?
Це відчуття далекого, невідомого, відсутності.
Одна біженка казала мені: «Після двох років у Франції я змінилася, але моє місто не змінилося — хіба що кладовище значно розрослося; я більше не відчуваю, що моє місце там».
З огляду на цю реальність я замислююся над тим, як змінюються ці долі: тих, хто виїхав, чиє життя перевернуте від’їздом, але також життям в іншій країні, іншій культурі, іншому суспільстві, щоденною тривогою за близьких, яких може торкнутися жах війни; і тих, хто залишився, щодня стикаючись із труднощами війни, страхом, відсутністю та розлукою.
Я відчуваю потребу зустрітися з родинами та близькими біженців, яких фотографую вже рік.
Тож я вирішую поїхати в Україну, щоб зустрітися з ними.
Моя мета — фотографувати по всій країні родини або близьких біженців, які були героями першої частини, створюючи таким чином міст між двома світами, розділеними війною.
Тож я вирушаю власною машиною зі своїм обладнанням, щоб продовжити працювати так само: освітлювати свої сцени, створювати постановочні сцени за участю тих, хто залишився в Україні, щоб візуально передати те, що я прагну сказати.
