24 лютого 2022 року Росія розпочала військовий наступ на Україну, намагаючись її захопити.
Тисячі українців покидають свою країну в пошуках притулку. Франція є однією з приймаючих країн.
У липні 2022 року я переїжджаю з Парижу до Ніцци. У той самий час українська родина, що також втекла від війни, поселяється навпроти і стає моїм новим сусідом. Ця зустріч вразила мене, зіштовхнувши з реальністю життя людей, які змушені залишити свою країну, близьких, коріння та, з рештою, своє щоденне життя.
«Nowhere Is Everywhere/Ніде і Всюди» проєкт, який представляє біженців – жінок, чоловіків, дітей, які, здебільшого, втратили все, залишили все позаду, а деякі з них, можливо, ніколи більше не побачать свою рідну країну.
Вирвані зі свого світу, біженці, вони повинні відновлювати своє життя в місці, яке їм незнайоме, часом, навіть, яке вони не обирали, їм треба вчитися заново знаходити нові орієнтири. Мова, робота, адміністративні питання – це нові виклики, нові джерела тривог та ізоляції.
Патології, викликані цією вимушеною еміграцією, є численними. Ностальгія за батьківщиною, звичайно, перше, шо спадає на думку, адже вимушений поспішний від'їзд з рідної країни не залишає нікого байдужим. До цього додаються ностальгія, страх, безсилля, гнів, смуток.
Потім виникає відчуття самотності, ізоляції. Самотність у стосунках з родиною, з друзями, яких більше не бачиш, яких втратив або з якими вже майже не спілкуєшся. Ізоляція від свого минулого, від свого життя до цього моменту. Самотність у новій буденності, відчуття, що ти не на своєму місці ні тут, ні там. Ця самотність, що проникає в тебе, що зжирає з середини, як рак.
Моя робота не має на меті засвідчити нові умови життя цих людей. Вона має на меті висвітлити самотність, ізоляцію, яка їх охоплює і для деяких з них стає все інтенсивнішою з часом.
Також я представляю їх самих, поза контекстом, сам на сам з собою, перед величезністю всього того, що їм належить тепер здійснити. Адже навіть якщо нас оточують люди, ми все одно залишаємося наодинці зі своїми внутрішніми травмами та цим викоріненням.
Наче телепортовані в новий світ, який вони відкривають для себе, наодинці перед викликами, які тепер стали їхніми і які вони повинні долати щодня. Зіткнувшись зі своїм минулим, деякі з них змушені співіснувати з відчуттям, що вони покинули свою батьківщину, своїх близьких, своїх друзів, як дезертири, або, що ще гірше, як вороги.
Ці знімки - ілюструють, а не свідчать. Фотографія розглядається як гіпербола реальності, яку часто ігнорують.
Знімок — щоб, можливо, трохи більше прийняти себе, щоб передати за допомогою власних засобів те, що відчуваєш і що не можеш висловити словами, які часто не розуміють твої співрозмовники.
Знімок, щоб розповісти.
Між стійкістю і стражданням ці фотографії змушують нас задуматися також про наш погляд на біженців, на цих людей, яких ми не знаємо і чия доля та історія змусили їх покинути свою батьківщину; цих людей, від яких ми часто відвертаємо свій погляд, не намагаючись дізнатися чи зрозуміти.
Березень 2024 року: після року роботи з біженцями для мене стає все більш очевидним, що в моєму міркуванні, в моїй роботі бракує одного елементу. Спілкування з цими біженцями природно спонукає мене задуматися і зацікавитися їхніми близькими, тими, хто залишився.
Зрозуміти, що означає бачити, як член твоєї родини їде за кордон, починає все заново, в середовищі, яке не знайоме ні їм, ні тобі.
Це відчуття далекого, невідомого, відсутності.
Одна біженка сказала мені: «Після двох років у Франції я змінилася, але моє місто не змінилося, якщо не брати до уваги значно заповнене кладовище; я більше не відчуваю, що належу до нього».
Відображаючи усталену реальність, я розмірковуватиму над розвитком цих доль: тих, хто виїхав, чиї життя змінилися через від'їзд, а також через життя в іншій країні, в іншій культурі, в іншому суспільстві, через щоденне занепокоєння про своїх близьких, які стикаються з жахами війни; і тих, хто залишився, щодня стикаючись з труднощами війни, страхом, відсутністю і розлукою.
Я відчував потребу зустрітися з сім’ями та близькими біженців, яких я фотографував протягом року.
Тож я вирішую поїхати в Україну, щоб зустрітися з ними.
Йтиметься про фотографування по всій країні сімей або близьких біженців – героїв першої частини, створюючи таким чином міст між двома світами, розділеними війною.
Я вирушив на своїй машині з обладнанням, щоб продовжити працювати таким самим чином, освітлювати свої сцени, ставити в центр уваги тих, хто залишився в Україні, щоб проілюструвати свою думку.
