Березень 2024 року. Два роки війни розірвали Україну.
За кілька сотень кілометрів від мого дому вирує війна. Я знаю це, я відчуваю це. Уже рік я фотографую українських біженців — тих, хто залишив усе, вирваних із корінням цією війною.
Тоді перша місячна подорож до України стає неминучою, майже життєвою необхідністю. Я відчуваю нагальну потребу наблизитися до них, зрозуміти, через що вони пройшли. Ця потреба переплітається з моїм особистим життям: краще зрозуміти історію та досвід моєї української партнерки, відчути її коріння, її культуру, її минуле. Наблизитися до країни, до повсякденного життя тих, кого я фотографую, увійти в резонанс із тим, що було зруйноване війною та вигнанням.
Я знаю, що ніколи по-справжньому не зможу відчути те, що вони пережили в ті темні дні, але я відчуваю потребу пізнати їхнє коріння, доторкнутися до того, що вони втратили, побачити, яким було їхнє життя до хаосу.
В Україні війна існує не лише на телебаченні чи в щоденних тривогах. Вона присутня в ландшафтах, якими ми йдемо, у містах, полях, розтрощених будинках. Слово, яке спадає мені на думку, — спустошення: ці видимі шрами війни свідчать про зламані життя, знищені долі, стерті майбутні. Хаос не є абстрактним — він відчутний.
Бачити війну по телевізору і бачити її наслідки на власні очі — це дві різні реальності. Це не фронт, не безпосередній бій, але це моя перша зустріч із її холодною реальністю. Як француз, європеєць, привілейована людина, я вважав себе захищеним, убезпеченим від війни. І все ж вона тут, переді мною, щодня.
Тоді мовчати для мене стає неможливо. Свідчити стає необхідністю — і як митцю, і як людині.
Desolation розповідає про всі ці шрами: ті, що залишили бої, і ті, що залишило безумство людей, чиєю єдиною метою було знищувати, стирати, нищити. Це слово звучить як нагадування: людина здатна на найкраще, але часто й на найгірше. Розум може відступити, поступившись місцем безумству руйнування.
