Із темряви постає світло.
Барикади Майдану стали утвердженням народу, який заявив про своє право вільно обирати власний шлях — політично, культурно й колективно. Це прагнення відкритості та емансипації протистоїть авторитарній логіці, яка намагається нав’язати покору, змусити замовкнути будь-який спротив і заперечити саму свободу вибору.
З лютого 2022 року війна спустошує Україну й у найжорстокіший спосіб ставить під загрозу свободу мільйонів людей — жити, обирати, залишатися, їхати й будувати власне майбутнє.
По всій країні я документую будівлі, пошкоджені або зруйновані війною: розірвані споруди, обвалені дахи, розтрощені стіни, меблі, розкидані, мов уламки перерваних життів. Ці руїни — німі свідки хаосу, але також сліди невидимої присутності: тут хтось жив, кохав, мріяв.
Як світло зірок, що доходить до нас ще довго після їхньої смерті, мої фотографії несуть пам’ять про те, що було.
У руйнуванні є дивна привабливість. Воно притягує нас так само, як і лякає, немов невідступне нагадування про нашу власну смертність — сучасне memento mori.
Але мене захоплює не смерть. І не жах.
Мене зворушує те, що, здається, досі живе в цих місцях.
Фотографувати ці місця — не нейтральний акт. Це вибір і, для мене, необхідність.
Фотографія дає мені свободу вирішувати, де стати, що показати, а що залишити за межами кадру. Але з цієї свободи народжується відповідальність. Я не шукаю видовища руйнування і не включаю людей у свої кадри. Я працюю з архітектурою, відсутністю, слідами та світлом.
Руйнування — не мій жест. Фотографія — мій.
Заходячи в ці будівлі й встановлюючи в них власне світло, я не прагну їх відбудувати, а хочу свідчити — сказати: «це було».
І в цьому світлі, що прокладає собі шлях крізь тріщини, з’являється інша можливість: «це могло б бути знову».
Ці будівлі, як і український народ, поранені, але стоять. У тріщинах, але непохитні.
Вони не обіцяють, що світло завжди перемагатиме. Вони лише показують, що темряві не вдалося його погасити.
Те, що це світло продовжує існувати, не є неминучим. Це залежить від того, що ми обираємо захищати, що готові відбудовувати і що відмовляємося покинути.
Свободу, як і світло, не можна вважати чимось гарантованим. Вона живе, тому що ми обираємо підтримувати її життя.
