Des ténèbres surgit la lumière.

Les barricades de Maïdan furent, aux yeux de la Russie, l’ultime sacrilège — l’élan d’un peuple vers l’Occident, l’affirmation brûlante de sa souveraineté. Ce désir d’ouverture, d’émancipation, cette soif de lumière ne pouvait qu’être étouffée par un régime autoritaire et opaque.

Depuis février 2022, l’Ukraine est plongée dans une guerre brutale qui dévaste son territoire. Partout, les stigmates de la destruction s’étendent : bâtiments éventrés, toits effondrés, murs béants, meubles dispersés comme les fragments d’existences brisées. Ces ruines sont les témoins muets du chaos, les échos d’une vie brutalement interrompue par le fracas des obus, des drones, des missiles.

Il y a dans la destruction une étrange fascination. Elle nous attire autant qu’elle nous effraie, comme un rappel lancinant de notre propre finitude — un memento mori contemporain.
Mais ce n’est pas la mort qui me captive. Ce n’est pas l’effroi.
Ce qui m’émeut, c’est cette présence invisible, persistante, celle de la vie d’avant. Une mélancolie. Une trace, une empreinte : ici, quelqu’un a vécu, aimé, rêvé.
Et peut-être vivra-t-on ici à nouveau.

Photographier ces lieux n’est pas une entreprise neutre. C’est une nécessité.
Car chaque édifice touché, chaque gravats, chaque mur fracassé raconte un crime de guerre.
Des familles y vivaient. Des enfants y jouaient. Des travailleurs y passaient leurs journées.

Ces lieux avaient une âme.

En y installant ma lumière, je ne cherche pas à reconstruire, mais à témoigner — à dire : « cela fut ».
Et dans cette lumière qui se fraie un passage à travers les fissures, il y a aussi la promesse : « cela sera ».

Comme la lumière des étoiles, qui nous parvient longtemps après leur mort, mes images portent la mémoire de ce qui fut. Et dans ces souvenirs, dans ces éclats de lumière entre les brèches, l’espoir demeure.

« À travers les fissures en nous, la lumière pénètre »
Ce vers résonne comme une prière douce, une incantation de renaissance.
Car même au cœur de l’abîme, la lumière survit.
Les ténèbres n’éteignent pas l’espoir. La mort ne muselle pas la vie.

Ces ruines parlent aussi de nous — de notre vulnérabilité, de nos drames intimes, de notre impermanence.
Mais elles nous disent surtout ceci : la vie persiste. Toujours.
Elle se fraie un chemin, comme l’eau, comme la lumière, inlassablement.

Ces bâtiments, à l’image du peuple ukrainien, sont blessés, mais debout.
Fissurés, mais inébranlables.
Ils sont l’incarnation de la résilience, la chair vive de l’espoir d’un peuple.

Il ne s’agit pas ici de contempler la ruine, mais d’y lire le renouveau.
De se rappeler que la lumière l’emporte, toujours.

From darkness, light emerges.

The Maidan barricades were, in Russia’s eyes, the ultimate sacrilege — the uprising of a people turning toward the West, the burning affirmation of its sovereignty.
This longing for openness, for emancipation, this thirst for light could only be smothered by an authoritarian and opaque regime.

Since February 2022, Ukraine has been plunged into a brutal war, devastating its territory.
Everywhere, the scars of destruction stretch across the land: gutted buildings, collapsed roofs, gaping walls, furniture scattered like fragments of broken lives.

These ruins are silent witnesses of chaos, echoes of lives abruptly cut short by the thunder of shells, drones, and missiles.

There is a strange fascination in destruction.
It draws us in as much as it terrifies us, like a relentless reminder of our own mortality — a contemporary memento mori.

But it is not death that captivates me, not fear.

What moves me is the invisible, persistent presence of life that once was. A quiet melancholy. A trace, an imprint: someone lived here, loved here, dreamed here, and perhaps, one day, someone will live here again.

To photograph these places is not a neutral act. It is a necessity.
Because every building struck, every heap of rubble, every shattered wall tells of a war crime.
Families lived there. Children played. Workers spent their days. These places had a soul.

By placing my light inside these places, I do not seek to restore — I seek to bear witness, to say: “this was.”

And in the light that threads its way through the cracks, there is also a promise: “this will be.”

Like the light of stars that reaches us long after they’ve died, my images carry the memory of what once was. And in those memories, in those fragments of light shining through the breaks, hope endures.

“Through the cracks within us, the light penetrates”
This verse resounds like a gentle prayer, an incantation of rebirth.

Even at the heart of the abyss, light survives. Darkness does not extinguish hope. Death cannot silence life.

These ruins speak of us, too — our fragility, our intimate traumas, our impermanence.
But above all, they tell us this:
Life persists. Always, it finds its way, like water, like light — tirelessly.

These buildings, like the Ukrainian people, are wounded, yet standing, cracked, but unbroken.
They are the embodiment of resilience, the living flesh of a nation’s hope.

This is not about contemplating ruin, but reading in it the signs of renewal. A reminder that light always prevails.

Із темряви постає світло.
Барикади на Майдані були, в очах Росії, остаточним святотатством — поривом народу до Заходу, палким утвердженням своєї суверенності. Це прагнення відкритості, емансипації, ця спрага світла не могла не бути придушена авторитарним і непрозорим режимом.
З лютого 2022 року Україна занурена в жорстоку війну, що спустошує її територію. Усюди простягаються сліди руйнування: розірвані будівлі, обвалені дахи, розколоті стіни, меблі, розкидані, як уламки зруйнованих життів. Ці руїни — німі свідки хаосу, відлуння життя, жорстоко перерваного вибухами снарядів, дронів, ракет.
У руйнуванні є дивна привабливість. Воно притягує нас так само, як і лякає, мов нав’язливе нагадування про нашу власну скінченність — сучасне memento mori.
Але не смерть мене захоплює. І не жах.
Мене зворушує ця невидима, наполеглива присутність — присутність життя, що було раніше. Меланхолія. Слід, відбиток: тут хтось жив, кохав, мріяв.
І, можливо, тут знову житимуть.
Фотографувати ці місця — не нейтральне завдання. Це — необхідність.
Бо кожна уражена споруда, кожен уламок, кожна розбита стіна розповідає про воєнний злочин.
У цих домівках жили родини. Діти гралися. Працівники проводили свої дні. Ці місця мали душу. Встановлюючи там своє світло, я не прагну відбудувати, а свідчити — сказати: «це було».
І в тому світлі, що пробивається крізь тріщини, також є обіцянка: «це буде».
Як світло зірок, що доходить до нас давно після їхньої смерті, мої знімки несуть пам’ять про те, що було. І в цих спогадах, у цих променях світла між тріщинами — залишається надія.
«Крізь тріщини в нас світло проникає»
Цей рядок звучить як тиха молитва, заклик до відродження.
Бо навіть у серці прірви світло виживає.
Темрява не гасить надії. Смерть не змушує життя мовчати.
Ці руїни говорять і про нас — про нашу вразливість, про наші особисті трагедії, про нашу непостійність.
Але вони кажуть нам головне: життя триває. Завжди.
Воно прокладає собі шлях, як вода, як світло — невтомно.
Ці будівлі, як і народ України, — поранені, але стоять.
У тріщинах — але незламні.
Вони — втілення стійкості, живе тіло надії народу.
Йдеться не про споглядання руїни, а про прочитання в ній оновлення.
Про те, щоб пам’ятати: світло завжди перемагає.
Життя сильніше за руїну.
Надія сильніша за відчай.
Світло сильніше за темряву.